Парафія св. пророка Іллі      

Преподобний Антоній Великий

30 січня



      Антоній Великий вшановується Святою Православною Церквою 30 січня (17 січні ст. ст.). Він народився в Єгипті близько 250 року в містечку Комі і походив з багатої християнської сім'ї. Батьки  виховували його в християнській вірі. У вісімнадцять років святий втратив своїх батьків і залишився сам із сестрою, яка була під його опікою. Одного разу святий Антоній  йшов до храму й роздумував про святих апостолів, як вони залишили все, щоб йти за Господом. Увійшовши у храм він почув євангельські слова: «коли хочеш бути досконалим, піди продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь та йди слідом за Мною» (Мф. 19, 21). Ці слова вразили Антонія, ніби були сказані Господом особисто йому. Незабаром після цього святий відмовився від батьківської спадщини і роздав її бідним мешканцям свого селища, він переживав за сестру, на кого залишити її. Стурбований цією думкою, Антоній черговий раз прийшов у храм і почув слова Спасителя: «Отже, не піклуйтеся про завтрашній день, бо завтра саме за себе піклуватиметься. Досить для кожного дня своєї турботи» (Мф. 6, 34). Антоній доручив сестру відомим йому християнським дівственницям і залишив місто і будинок, щоб жити самотньо і служити одному Господу.

 

 


     Відречення преподобного Антонія від світу відбулося не раптово, а поступово. Спочатку він перебував біля міста в одного благочестивого старця, який жив самотньо і намагався у всьому наслідувати його. Відвідував і інших пустельників, що жили в околицях міста, і користувався їхніми порадами. Уже в цей час святий Антоній так прославився своїми подвигами, що його звали «другом Божим». Потім він наважується піти далі. Кличе старця з собою, і коли той відмовився, прощається з ним і поселяється в одній з віддалених печер. Один з його друзів час від часу приносив святому їжу. Нарешті святий Антоній віддаляється зовсім від мирського світу, переходить ріку Ніл і поселяється в руїнах військового укріплення. Святий Антоній приніс з собою хліба на шість місяців, а після отримував його від своїх друзів, тільки два рази на рік через отвір у покрівлі.

 

      Не можна описати, скільки спокус і боротьби виніс цей великий подвижник. Він страждав від голоду і спраги, від холоду та спеки. Але найстрашніша спокуса пустельника, за словами самого Антонія, - в серці: це туга за світом і неспокій помислів. До всього цього приєдналися спокуси і жахи від демонів. Іноді святий подвижник знемагав, готовий був впасти у зневіру. Тоді або Сам Господь являвся, або посилав ангела, щоб підбадьорити його. «Де ти був, благий Ісусе? Чому спочатку не прийшов полегшити мої страждання? » - Звернувся Антоній, коли Господь, після однієї тяжкої спокуси, з'явився йому. «Я був тут, - сказав йому Господь, - і чекав, поки побачу твій подвиг».

 

     Одного разу коли святому докучали помислами, Антоній вигукнув: «Господи, я хочу спастися, а помисли не дають мені». Раптом він бачить: хтось схожий на нього сидить і працює, потім встав і почав молитися, потім знову сів за роботу. «Роби так і врятуєшся», - сказав йому ангел Господній.

 

      Вже двадцять років жив Антоній у своєму усамітненні, коли деякі з друзів його, дізнавшись про місцеперебування святого, прийшли, щоб оселитися біля нього. Довго вони стукали до Антонія і просили його вийти до них зі свого добровільного ув'язнення; нарешті зважилися вже виламати двері, як Антоній відчинив їх і вийшов. Вони здивувалися, не знайшовши в ньому слідів виснаження, хоча Антоній  піддавав себе важким і виснажливим подвигам. Небесний мир царював у його душі і це було помітно в святого на обличчі. Спокійний, стриманий, до всіх однаково привітний, старець незабаром став батьком і наставником багатьох. Пустеля почала наповнюватись людьми: у горах з'явилися обителі ченців; безліч людей співали, читали, постили, молилися, трудилися, служили бідним. Святий Антоній не давав своїм учням якихось певних правил для чернечого життя. Він дбав тільки про те, щоб завжди був в них благочестивий настрій, вселяв їм відданість волі Божій, молитву, відмову від усього земного, невсипущу працю.

 

     Але святий Антоній почав знову шукати самотності. «Куди ти хочеш йти?» - Був голос з неба, коли він на березі Ніла чекав човна, щоб віддалитися від людей. «У верхню Фіваїду», - відповідав Антоній. Але той самий голос заперечив йому: «попливеш ти вгору - у Фіваїду, або вниз - в Буколію, тобі не буде спокою ні там, ні тут. Йди в внутрішню пустелю». Так називалася пустеля, що знаходилася біля берегів Червоного моря. Туди й пішов Антоній услід за старцями, які прямували туди.

 

      Через три дні дороги знайшов він дику високу гору з джерелом води і кількома пальмами в долині. На цій горі Антоній і оселився. Тут святий обробив невелике поле, так що тепер нікому не потрібно було приходити до нього і приносити хліба. Часом він відвідував братію. Верблюд ніс на собі хліб і воду для підтримки сил його під час цих тяжких подорожей по пустелі. Втім, шанувальники святого Антонія знайшли і це його місце усамітнення. Багато людей почали приходити до нього просити його молитов і наставлянь. Приводили до нього немічних, святий молився за них і зцілював.

 

      Святий Антоній вже близько сімдесяти років жив у пустелі. Проти волі, почав бентежити його гордівливий помисел, що тут він найстарший від усіх. Він просив Бога віддалити від нього цей помисел і отримав одкровення, що один пустельник набагато швидше за нього оселився в пустелі і довше служить Господу. Антоній встав рано вранці і вирушив шукати цього невідомого світові подвижника. Пройшов цілий день і не зустрів нікого, крім пустельних звірів. Перед ним стелився неозорий простір, але він не втрачав своєї надії. Рано вранці святий Антоній знову вирушив в дорогу. Перед його очима промайнула вовчиця, що бігла до струмка. Святий підійшов до цього струмка і побачив поблизу нього печеру. При звуці його кроків двері в печеру міцно замкнулися. Святий Антоній до полудня кликав через двері до невідомого подвижника й просив показати йому своє обличчя. Нарешті, двері відчинились і назустріч йому вийшов старець, зовсім посивілий. Це був святий Павло Фивейський. Він вже близько дев'яноста років жив у пустелі.

 

      Після братнього цілування, Павло запитав Антонія: «В якому стані рід людський? Яке правління в світі? Чи залишаються ще ідолопоклонники?» Припинення гонінь і торжество християнства в Римській імперії було для нього радісною новиною, а поява аріанства - гіркою. Поки старці розмовляли, спустився до них ворон і поклав хліб. «Щедрий і милостивий Господь, - вигукнув Павло. - Ось скільки років щодня я отримую від Нього пів хліба, а нині заради твого пришестя послав Він цілий хліб».

 

       На наступний ранок Павло відкрив про себе Антонію, що скоро відійде зі світу; тому він просив Антонія принести до нього мантію єпископа Афанасія, щоб прикрити нею його останки. Антоній поспішив виконати бажання святого старця. Він повернувся в свою пустелю в сильному неспокої і на питання братів-ченців міг сказати лише: «Грішний я, вважав себе ще ченцем! Я бачив Іллю, я бачив Іоана, я бачив Павла в раю ». На зворотному шляху до святого Павла він побачив, що святий підноситься на небо серед сонму ангелів, пророків і апостолів.

 

      «Навіщо, Павле, не дочекався ти мене? - Вигукнув Антоній. - Так пізно я дізнався про тебе і так рано ти йдеш!» Однак, коли ввійшов у печеру Павла, він знайшов, що святий безмовно й нерухомо стоїть на колінах. Антоній також став на коліна і почав молитися. Вже після декількох годин молитви святий Антоній переконався, що Павло не рухається бо мертвий. Він благоговійно обмив його тіло й загорнув у мантію святителя Афанасія. Раптом з'явилися два леви й своїми пазурами викопали досить глибоку могилу, де Антоній і поховав святого подвижника.

 

       Преподобний Антоній помер у глибокій старості (106 років, в 356 р.) і за його подвиги Антонія почали називати Великим.

 

    Преподобний Антоній заснував самітницьке чернецтво. Кілька пустельників, перебуваючи під керівництвом одного наставника – авви, жили окремо один від одного в келіях або печерах (скитах) і віддавалися молитві, посту та праці. Кілька скитів, що перебували під владою одного авви, називалися лаврою. Але ще за життя Антонія Великого з'явився інший вид чернечого життя. Подвижники збиралися в одну громаду, несли спільні праці, кожен по своїй силі і можливостях, розділяли спільну трапезу, підкорялися єдиним правилам. Такі громади називалися киновіями або монастирями. Авви цих громад стали називатися архімандритами.



Обновлен 06 авг 2013. Создан 29 янв 2012



 

cerkva-snt.at.ua сайт диякона Ігоря Луцана Свято-Духівський храм УПЦ КП м. Дніпропетровськ

 

cerkva.te.ua bogoslov.cv.ua свящ. Богдан Сливка

 

 

ptpl.io.ua: Парафія святих апостолів Петра і Павла м. Кіровоград