Парафія св. пророка Іллі      

“НЕБЛАГОДАТНІСТЬ” УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ




     “Українська мова не благодатна та не канонічна!”. Ось такі закиди можна почути від мирян та деколи від духовенства, які можливо, як слід не розібралися в цьому питанні, але, яке є  дуже актуальним в наш час в нашій країні. Мовляв, канонічна тільки церковно-слов’янська і тільки нею можна проводити богослужіння. Але вся біда в тому, що в наш час її ніхто не розуміє, не тільки в Україні , але і в самій Росії. Людина повинна розуміти мову богослужіння, зміст молитов і все, що відбувається в церкві, тоді таке служіння принесе плоди. Час іде, все змінюється,  розвивається і навіть Церква використовує сучасні надбання людства для проповіді слова Божого(радіо, телебачення, Інтернет та ін.).

 

     Ревні захисники старослов’янської мови, відстоюючи її канонічність та благодатність, опираються на те, що вона була дана Богом через просвітителів Святих Кирила та Мефодія. Це є незаперечний факт і ніхто проти цього нічого не має, але ж чому не можна молитися українською, так як поляки в православних храмах моляться польською, румуни румунською і.т.д.? Слід роз’яснити декілька принципових питань і тому звернемося до історії.

 

     Кожна з сакральних мов такі як єврейська, грецька, латинська, а згодом і слов’янська розвивались та формувались, як живі мови, тобто ті, які були доступні простому населенню. Як можна проповідувати слово Христове з метою навернення та спасіння людей, мовою, яка є незрозумілою певним етносам чи народам? Сам Ісус Христос проповідував звичайною мовою, якою в той час розмовляли в Палестині.  Апостол Павло писав : “ Так і ви, якщо промовляєте язиком незрозумілі слова, то як зрозуміють, що ви говорите? Ви будете говорити на вітер. Скільки, наприклад, різних слів у світі, а жодного з них немає без значення. Але якщо я не розумію значення слів, то я для того, хто говорить, буду іноземець; і той, хто говорить, іноземець для мене... Бо коли я молюся незнайомою мовою, то хоч і дух мій молиться, але розум мій лишається безплідним. Що ж робити? Буду молитися духом, буду молитися і розумом;буду співати духом, буду співати і розумом. Бо коли ти благословлятимеш духом, то як проста людина скаже “амінь” на твою подяку, якщо вона не розуміє, що ти говориш? Ти добре дякуєш, та інший не повчається. Дякую Богові моєму: я більше за всіх вас говорю мовами; але в церкві хочу краще п’ять слів сказати розумом моїм, щоб і інших наставити, ніж тисячі слів незнайомою мовою.”( I Кор.14;9-19). Християнин повинен молитися свідомо, розуміючи молитву, а не  так, просто щось бурмочучи і не зрозуміло повторювати текст молитви, яка здебільшого буде схожа на кришнаїстські мантри, де свідомість відходить на задній план, або взагалі втрачається вводячи людину в стан екзальтації.

 

     Отож Церква Христова збільшувалась і поширювалась на великі території де жили різні племена та народи зі своєю культурою і звичайно , як її складовою – мовою. Тому апостолам і був даний дар розуміння та говоріння різними мовами для поширення християнства людству: ” І сповнилися всі Духа Святого, і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм провіщати”. (Діян.2:4).

 

      Серед слов’янських племен християнство поширювалось певний проміжок часу, а саме з VII по XII ст. Віру Христову першими прийняли племена, які межували з германцями, романцями та греко-візантійцями. Відповідно і служба служилась латинською та грецькою мовами, які для слов’ян були мало зрозумілими. В Моравії та Панонії (Чехо-Моравія) християнство проповідувало сусіднє, німецько-латинське духовенство, яке було підпорядковане Римові. Мова латинян не була зрозумілою простому народу і відповідно богослужіння успіху немало. Тому у 862р. моравський князь Ростислав  звертається за допомогою до Візантії для того, щоб звідти прислали проповідників, які знають  мову слов’ян. Патріарх Фотій посилає двох братів Свв. Костянтина і Мефодія, які на той час мали переклади на слов’янську деяких богослужбових чинів, уривків для богослужбового читання Євангелія та Псалтир (переклади Свв. Кирило та Мефодій здійснили у 858р. під час подорожі до хозар, так як їм там були підпорядковані деякі слов’янські племена). І тут складається цікава ситуація. В той час формального розколу Церкви на Східну та Західну, ще не було, але суперечки були і постійно загострювались. Виникла небезпека Візантійського впливу на захід, що викликало незадоволення та численні скарги  німецько-латинського духовенства до Риму. Згодом Римський Престол звинувачує Свв. Кирила та Мефодія в поширенні єресі.

 

     Суть цієї єресі полягала в тому, що Бога слід прославляти тільки єврейською, грецькою та  латинською, так як саме цими мовами був здійснений надпис на дощечці, яку за наказом Пилата було прибито до хреста Христового:” Пилат же написав і напис і виставив на хресті. Написано було: Ісус Назорей, Цар Юдейський... і написано було єврейською, грецькою, римською мовами.”(Ін.19:20-21). В історії ця єресь мала назву - ”тримовна єресь”. Але слід зауважити, що ця єресь порушувала слова Ісуса Христа апостолам про те, що вони повинні навчати всі народи: ”Отже, ідіть, навчайте всі народи, хрестячи  їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа”.(Мф.28:19) та проповідувати слово Боже зрозумілою мовою (Діян.2:4). Отож ми бачимо, що слов’янська мова також була не зразу прийнятою і далеко не через догматичні причини (тут їх і немає), а через політичні погляди Риму. Зрозуміло, що Римський Престіл не хотів втрачати землі, які його збагачували і питання мови, на теренах слов’янських земель, для Риму, було далеко не з основних. Ситуація досить знайома, чи не так?

 

      Братів було визвано до Риму, де їм довелося переконувати латинське духовенство, що кожен народ повинен прославляти Господа рідною мовою і для підтвердження своєї правоти наводять ряд аргументів посилаючись на Святе Письмо Старого Завіту: ”Хваліть Господа, всі народи, прославляйте Його, всі люди.” (Пс.116:1),“Все, що дише, нехай хвалить Господа”.(Пс.50:6), та Нового Завіту:” І сповнилися вони Духа Святого, і почали говорити іншими мовами, як Дух давам їм провіщати... Коли зчинився цей шум, зібрався народ і розхвилювався; бо кожний чув, що вони говорять його мовою . І всі були вражені і дивувалися, кажучи один до одного:” чи не всі ці, які говорять, галілеяни? Як же ми чуємо кожен свою рідну мову, в якій народилися. Парфяни, і мідяни, і еламіти, і жителі Месопотамії, Юдеї і Кападокії, Понту... і захожі з Риму, юдеї та прозеліти, критяни та аравітяни, чуємо, що вони говорять нашими мовами про великі діла Божі?”(Діян.2:4-11), (Мф.28:19;1Кор.14:9-19). В одній з своїх промов вони сказали :”Бог посилає дощ усім , добрим і злим, сонце світить і сяє для всіх. Пророк Давид співає “ Всяке дихання нехай хвалить Господа. Співай Господові вся земля, співайте Господові пісню нову... Син Божий прийшов спасти всі народи. Всі люди, кожній в своїй мові нехай прославляють Господа”.

 

     Після тривалих дискусій папа римський Іван VIII визнав законність слов’янської мови і для підтвердження свого рішення було видано буллу, а євангеліє в перекладі Свв. Кирила та Мефодія було покладено на престіл храму Св. Марії в Римі. Та не довго довелося радіти перемозі, так як внаслідок різних політичних інтриг слов’янська мова часто зазнавала утисків і згодом учні Кирила та Мефодія перебираються у Болгарію де вдосконалюють та розвивають письмо. Саме з Болгарії слов’янська писемність потрапляє на Русь. Ще  при князюванні Володимира Великого, в Київській Русі, були здійснені перші переклади з грецької на слов’янську. Але зрештою це була мова книг та письма, яку розуміла невелика кількість людей, так як більша частина населення не те, що писати не вміла, але й і читати. Також слід розуміти, що розмовна, повсякденна мова має властивість змінюватись, розвиватись та вдосконалюватись і тому згодом почали з’являтися переклади богослужбових книг на українську мову, оскільки простому населенню богослужіння було практично не зрозумілим. Найвидатнішою пам’яткою книгодрукування українською мовою слід вважати “Пересопницьке Євангеліє”(1561р.). Саме в цей час Європа перебувала у вирі подій реформації, під проводом якої активно здійснювався переклад богослужбової літератури з латинської, на живі мови тодішніх європейських держав. Латинську вже майже ніхто не розумів, вона відмирала залишаючись мовою богослів’я, медицини та філософських трактатів. Якщо мовне питання в західних, європейських країнах, було тимчасовим, то для України це болюче питання не вирішилось і по сьогоднішній день. Ще як в приклад хочеться згадати історію болгарської Церкви та самої держави, а саме той момент коли було знищено Терновський болгарський Патріархат та болгарська охридська архиєпископія, а їх парафії було приєднано до Константинопольського патріархату. Не будемо розбирати тонкощі цієї проблеми тому що це окреме питання, але з історичних джерел відомо, що турецька світська влада та грецьке духовенство всіляко намагалося асимілювати болгар. У храмах знищувалися болгарські надписи і замінювалися грецькими, спалювалися слов’янські книги та рукописи, а в храмах людей переконували, що говорити та навчатися болгарською мовою - це сором, а молитися на ній - це гріх. Дійшло до того, що на початку XVIII ст. у міських храмах вже ніхто не молився рідною мовою і тільки іноді її можна було почути в селах. Майже до початку XX ст. болгарам довелося відстоювати права своєї Церкви та народу, але зрештою народ досяг своєї мети здобувши незалежну державу та Церкву в якій молиться своєю рідною мовою. Але повернімося до України. У XVI ст. православні братства приділяли особливу увагу формуванню національної самосвідомості народу і для цього намагалися покращити рівень освіти. Вивченню слов’янської мови приділялась особлива увага, але вже тоді вона вважалася “незрозумілою” і в богослужбовій практиці відбувалось зближення з розмовною мовою. Українська мова завжди зазнавала репресій як із сторони Польщі так і зі сторони Російської імперії. І якщо  на територіях, що належали до Польщі (Галичина, Буковина, Закарпаття) мовна політика не була такою сильною, то зі сторони Російської Імперії вона велася з неабияким розмахом та деспотизмом. У 1863 р. за наказом імператора Олександра II видається Валуєвський циркуляр, та у 1876 р. Емський указ про заборону української мови. Звичайно заборонити розмовляти українською вони не могли, але мова викорінювалася за рахунок заборони книгодрукування українською, викладання у навчальних закладах російською і поступово справу було зроблено. Мабуть останнє, що може знищити дух патріотизму та національної свідомості – це заборона молитися рідною мовою. Імперіалістична загарбницька політика з боку Росії постійно з особливим натиском велася щодо України. Але з цим боролася українська інтелігенція, яка бачила що якщо не робити опору то із тенет не вибратись, і так з’являлись переклади певних частин  Святого Письма на українську літературну мову М. Максимовича, Л. Українки, Т. Шевченка. Перший повний переклад на українську мову Святого Письма зробив Пантелеймон Куліш, але він був недосконалий, з домішками чужомовних слів, а місцями й взагалі з вільним перекладом.

 

     Згодом з’являється переклад Святого Письма під редакцією митр. Іларіона (Огієнка), який досить довгий час вважався найкращим. Митрополит Іларіон (Огієнко) – видатний філолог, церковний та громадський діяч переклав на рідну мову багато богослужбових праць: “Шкільні молитви”(1921р.),”Український православний молитовник”(1921 р.), “Свята Великодня відправа”(1922 р.) та ін. Але найбільш за все владика Іларіон хотів перекласти на українську мову Святе Писання Старого та Нового Завіту. Цей задум в нього з’явився ще у 1905 р. у студентські роки. З 1917 р. митрополит починає працювати над перекладом і у 1937 р. видаються в перекладі євангелії від Матвія, Марка, Луки та Івана. Повністю переклад Святого Письма було здійснено у 1940 р., а друком було видано у 1956 р.

 

    Переклади богослужбової літератури показали, що українською мовою можна передати всі догматичні тонкощі, не втрачаючи урочистості, мелодійності та краси. На даний час богослужіння українською мовою ведуться у храмах УПЦ-КП, УАПЦ, УГКЦ та деяких храмах УПЦ-МП на заході України. Але часто можна побачити людей які всіляко намагаються облити брудом українську мову не тільки  розповсюджуючи свої жалюгідні брошури але й безсоромно заперечувати право на її існування в газетах та телебаченні. Найгірше те, що розповсюджують її українці хоча таких людей українцями назвати не можна, це скоріш українофоби.

 

    Досить цікавим є той факт, що московська патріархія  виступає проти впровадження в церковний ужиток не тільки української мови, але ще й білоруської і що найнеймовірніше російської також. Вже не одноразово піднімалось питання духовенством РПЦ про впровадження російської мови в богослужіння, а саме владика Тихон у 1905р., митр. Антоній Сурожський та ін. В “Християнському Віснику”, який було видано в Москві  в 1994р. професор Санкт-Петербурзької Духовної Академії архієпископ Михаїл (Мудюгін) пише, що служіння слов’янською можна вважати антиканонічним, так як храм це є дім свідомої молитви, а не етнографічний музей. А й справді може дійти до того, що по храмах будуть проводити екскурсії вже під час богослужіння і храм перетвориться на щось середнє між музеєм та консерваторією, де люди будуть отримувати естетичне задоволення споглядаючи настінні розписи та слухаючи хоровий спів. Постійно постає питання, чому молодь не ходить до церкви? Якщо старше покоління ще знає слов’янську (хоча мені здається, що в більшості випадків це є сліпо завчені окремі фрази, молитви), то для молоді це вже цілком незрозуміла мова. Людина, яка тільки починає церковне життя, яка  відчула духовну потребу, як правило йде до церкви, щоб просто помолитись, згодом йде  на літургію і тут вона бачить, що нічого не розуміє ні співу хору ні священника, в результаті цей хлопець чи дівчина може більше і не повернутися до церкви. Тому, що душа потребує свідомої молитви, живих слів, які могли б втамувати духовну спрагу і приблизити ще на один крок по дорозі до спасіння.

 

       Твердження про неблагодатність української мови не витримує жодної критики, і немає під собою, як догматичного так і історичного підґрунтя. Просто є певні структури яким вигідно це робити і які всіляко намагаються принизити український народ з його Церквою. Морально пригнобленим та розмежованим народом керувати набагато легше, а поле бою для них-це людські душі .

 

 

  1. Біблія.  Книги священного писання Старого та Нового Завіту. - К., видання Київської Патріархії  УПЦ-КП, 2004 р.
  2. Іван Власовський. Нарис Історії Української Православної Церкви. – К., 1998 р.

 

 

                                                                                                                                                 Роман Тадра

Член Науково-апологотичного товариства

Св. Іустина Філософа

 



Создан 11 июн 2012



 

cerkva-snt.at.ua сайт диякона Ігоря Луцана Свято-Духівський храм УПЦ КП м. Дніпропетровськ

 

cerkva.te.ua bogoslov.cv.ua свящ. Богдан Сливка

 

 

ptpl.io.ua: Парафія святих апостолів Петра і Павла м. Кіровоград