Парафія св. пророка Іллі      

РЕЛІГІЄЗНАВЕЦЬ: КИЇВ НІКОЛИ НЕ БУВ «УНІЙНИМ ЦЕНТРОМ»




Чому особа святого князя Оскольда є важливою для усвідомлення руського християнства? Чи є підстави вважати, що київських князів хрестили західні місіонери? Чи був відхід Західної Церкви від Православної раптовим явищем 1054 року і чому це взагалі сталося? Яке відношення має до України Флорентійська Унія та московський митрополит Ісидор? Як саме посприяла Унія Берестейська відродженню українства та Київського православ'я? Чи був колись Київ насправді "унійним центром"? 

 

Про це все та багато іншого в першій частині інтерв'ю "Православному Оглядачу" розповідає співголова Центру історії релігії і Церкви Сергій Шумило.

  Пане Сергію, Ви присвятили багато часу на дослідження початкової християнізації Русі за часів київського князя Оскольда. Не в останню чергу видані Вами книжки та дослідження стали підґрунтям і для канонізації князя Оскольда на нещодавньому Помісному Соборі. 

 

- На жаль, початок християнської місії в Русі-Україні ще досить слабо досліджений. Загальноприйнято вважати, що Русь прийняла християнство чи не останньою в Європі, лише наприкінці Х ст., а до того була напівдикою і варварською країною. Але такий підхід не відповідає дійсності. 

Як і інші європейські країни, Київська Русь пройшла досить тривалий і складний етап розвитку, як на державно-політичному, так і духовно-культурному рівні. І Володимирове Хрещення в 988 році – це була так би мовити завершальна фаза цього етапу. 

Вже Житія Георгія Амастридського та Стефана Сурозького свідчать про походи русинів на християнські центри Причорномор’я і Криму та навіть хрещення там руського князя Бравліна. Це кінець VIII – початок IX століття. Після цих подій в 30-ті рр. IX ст. Русь вже має перші дипломатичні стосунки з Візантією. Про це ми довідуємось з візантійських хронік. Так само арабські джерела засвідчують, що вже в IX ст. руські купці під час подорожей до східних країн вважали себе християнами. Проте найбільше поширення християнства на Русі починається після походу київського князя Оскольда на Константинополь, який на той час був, по суті, центром світової цивілізації і столицею найпотужнішої держави.

- А чому саме святому князю Оскольду Ви присвятили стільки уваги?

 

- З нього починається організаційне становлення християнства на Русі. Саме завдяки йому на Русі запроваджується християнська місія, приїздять християнські місіонери… Але, на жаль, пам'ять про нього якось незаслужено забута нами. Оскільки династія рюриковичів прийшла до влади у Києві через язичницький переворот і вбивство Оскольда, то пізніші князівські цензори ретельно слідкували, аби в літописах не падало жодної тіні на легітимність престолонаслідування саме цієї династії. Тому вітчизняні джерела зберегли мало відомостей про ті події. Проте вони детально описані у візантійських і деяких західноєвропейських хроніках. З них ми довідуємося, що Русь часів Оскольда не тільки встановила міжнародні дипломатичні відносини з Візантією, але й прийняла християнство. З Константинополя було послано єпископа (за деякими джерелами – митрополита) та засновано початкову Руську єпархію (митрополію), яка в диптихах Константинопольського патріархату займала 60-те місце. 

Таким чином Оскольд стає центральною постаттю як у питанні початкового державно-політичного утвердження Київської Русі, так і духовно-культурного. І тимчасова поразка християнської місії після його мученицької смерті від рук язичників жодним чином не применшує його значення. Адже саме з мученицького подвигу Оскольда та його послідовників, як колись і в Римській імперії, починається шлях до утвердження християнства на Русі. Тож ми можемо говорити, що без хрещення Оскольда не відбулося б і подальшого хрещення княгині Ольги та її онука Володимира. Адже вони приймали християнство вже не на порожньому місці, оскільки ще з часів Оскольда у Києві існувала християнська громада, яка поступово збільшувалася і змогла залучити у своє коло спочатку Ольгу, а потім і Володимира.

- Ви кажете про мученицький подвиг Оскольда. Які для того є підстави?

 

- Вбивство Оскольда мало політично-релігійне підґрунтя. Це був переворот, після якого в країні відновлюється язичницька реакція, а християнська місія та єпархія переходять у підпілля. Це теж підтверджує, що Оскольд був мучеником за християнську віру. До того ж київська традиція церковно-народних передань про Оскольдову могилу і найдавнішу Микільську церкву на ній зберегла стійку пам’ять про похованого тут князя Оскольда як про християнина, який загинув від рук язичників. Також і деякі літописні джерела зберігають свідчення про це, навіть називаючи князя «блаженним». Зокрема, Іоакимівський літопис, оповідаючи про віроломне вбивство князя Оскольда язичником Олегом, іменує першого києворуського князя «блаженним». Це засвідчує, що з найдавніших часів князя Оскольда вшановували як мученика, що й знайшло своє відображення у Іоакимовому літописі.

Але, на моє переконання, варто говорити про пошанування не лише одного Оскольда, а й навіть Собору Первомучеників Києворуських, від язичників убієнних. Адже, безперечно, після вбивства Оскольда у Києві були вбиті язичниками й інші християни, імена яких знає лише Господь. Так само відбувалося згодом і при Святославі та на початку правління Володимира. У ці періоди Києво-Руська Церква також має цілий сонм первомучеників християнських. Як повідомляє Іоакимів літопис, після поразки у війні з Візантією Святослав наказав вирізати у своєму війську всіх християн, зокрема і брата свого Улєба (Гліба). Російський історик В.Татіщев (1686-1750) називає князя Гліба нарівні з Оскольдом первомучеником християнським: «Его же (Оскольда, – С.Ш.) можно за первого мученика Руси почитать, как и Улеб, брат Святослава, кои от неведения истории забыты и в святцы не внесены».

Таким чином мучеництво і князя Оскольда, і князя Гліба, та інших русичів-християн, що прийняли смерть від язичників, є тим фундаментом, на якому поставала духовна будівля Святої Київської Русі-України.

Це ж стосується і першого, язичницького періоду правління Володимира. Визначний  наш  святитель  митр.  Димитрій  (Туптало)  Ростовський  в  житії  Володимира  Великого  повідомляє,  що  того  часу  він  наказав  силоміць  приводити  на  поклоніння бовдурам  усіх  християн  і  тих,  хто  не  підкорявся  його  волі,  віддавав  на  смерть.  

 

- Більшість українців навіть не чули про цих мучеників. 

 

  Українська Православна Церква має цілий Сонм Первомучеників Києворуських, від язичників убієнних, якими просяяла наша Церква задовго до остаточного офіційного Хрещення Русі Володимиром. До цього ж сонму первомучеників належать і вже відомі нам святі Іоан і Федор  (пам’ять  їх  25 липня), які  були  вбиті  на  честь  язичницьких «національних  богів».

На жаль, цей Сонм Первомучеників Києворуських нині незаслужено забутий, як про це і писав іще у XVIII ст. Татіщев. Тож правильніше було б вести мову не лише про відродження пошанування князя Оскольда, але й цілого Собору Первомучеників Києворуських, від язичників убієнних. 

Гоніння з боку язичників і нищення християн припинилися лише після Володимирового Хрещення Русі. Тож пошанування цих первомучеників на 1025-річчя Володимирового Хрещення – було б найкращою нашою пошаною і самому св. Володимиру, який розпочав нову сторінку християнства на Русі.

- Пане Сергію, останнім часом в інтернеті зустрічалися публікації, що князь Оскольд, княгиня Ольга, Володимир Великий нібито приймали хрещення від західних, іншими словами католицьких місіонерів. Чи мають подібні заяви хоч якесь історичне підґрунтя? 

 

- Це все «фентезі» від окремих письменників чи журналістів. І жодним чином не має відношення до серйозних наукових досліджень. Справді, я зустрічав такі оповідки. Так один письменник нещодавно видав цілу книгу, де в жанрі художнього роману описує, буцімто Оскольд приймав хрещення десь у Хорватії від римо-католицьких місіонерів. І на основі цієї художньої вигадки у деяких ЗМІ навіть з'явилися «сенсаційні відкриття»… Але ж це просто несерйозно. 

Усім відомі джерела, як візантійські, так і західно-європейські засвідчують, що Русь в IX ст. прийняла хрещення і єпископа від Константинополя, від святого патріарха Фотія, який, до того ж, був переконаним противником римських впливів на Сході. Саме за його патріаршества, по суті, відбулося розділення Церкви на Східну і Західну. Видно, цей факт не влаштовує деяких католицьких авторів, які й намагаються тепер заперечити впливи Константинополя і св. Фотія на Русь та вигадати інший, міфічний центр поширення християнства десь у Хорватії. 

Інша причина – нині храм на Оскольдовій могилі владою переданий в користування УГКЦ. Здавна він був шанованою православною святинею, тож представникам УГКЦ треба вигадати і власну «історичну легітимізацію» користування цією найдавнішою православною святинею. От і виникає у деяких греко-католицьких авторів бажання переробити історію під власні ідеологеми. Щось схоже відбувається й навколо постатей св. кн. Ольги та св. кн. Володимира. Оскільки УГКЦ не має власної традиції раніше за 1596 рік, то деякі її ідеологи, схоже, опинилися в полоні якогось власного «комплексу неповноцінності», намагаючись за будь що вигадувати міфи про прийняття першими київськими володарями-християнами не православ’я, а католицтва… 

- Звідкіля ж тоді беруться ці різноманітні псевдоісторичні "фентезі"?

 

- Від бажання підігнати, виправити правду під особистісні уподобання чи ідеологеми. Особливо цим грішили греко-католицькі автори в діаспорі. На жаль, в УГКЦ дуже погано налагоджене вивчення давньоруської історії. Коли ми організовували кілька міжнародних наукових конференцій з початкової християнізації Русі, то запрошували і їхніх науковців. Але від УГКЦ ніхто не зміг взяти участі, бо, як пояснили мені, з доберестейського періоду у них немає фахівців. Я пам`ятаю, як на поч. 1990-х рр. від УГКЦ з діаспори присилали в Україну дуже багато полемічно-пропагандистської літератури, де стверджувалися згадані міфи про хрещення Ольги і Володимира від римо-католиків... На цій літературі виховувалася молодь, яка на сьогодні вже виросла і подекуди зайняла провідні позиції у своїй Церкві.

Але все це не має нічого спільного з наукою та історією. Це просто видавання окремими людьми бажаного за дійсне. Адже і за часів Оскольда, і за часів Ольги та Володимира Київська Русь приймала саме східне, православне християнство, від Константинопольського патріархату. Тоді як спроби римо-католицьких місіонерів тут завжди наражалися на провал. Це засвідчено багатьма джерелами, як вітчизняними, так і іноземними.

- До речі, прийнято стверджувати, що поділ на Православну та Католицьку Церкви відбувся лише у 1054 році. А до того часу, мовляв схід і захід були єдині, а тому і Київська Церква була в єднанні з Римом. Чи це так? Перед цим Ви згадали про розмежування між Східною і Західною Церквами ще за часів святого Фотія, від якого хрестився Оскольд…

 

- У 1054 році відбулося вже остаточне юридичне оформлення розділення між Православною та Римською Церквами, яке існувало задовго до того. Це була лише зовнішня констатація факту такого розділення у вигляді виголошення один одному анафем. Саме ж розділення тліло вже кілька століть. Особливо гостро воно проявилося в IX ст. за папи Миколая І, який на основі зфальшованих «лжеісидорових декреталій» намагався нав`язати своє главенство всім автокефальним Помісним Православним Церквам, що викликало рішучий спротив з їхнього боку. На Всеправославному Соборі 867 р. в Константинополі вони соборно засудили такі антиканонічні посягання.

- А яка ж причина цих намагань Риму?

 

- Причиною всьому, як я казав, були безпідставні посягання патріархів Риму на главенство і владу над вселенським християнством, що було порушенням принципу соборності Церкви Христової. Вселенські Собори жодному з патріархів не надавали виключної влади над Вселенською Церквою, запровадивши принцип самоуправління (автокефальності) та рівноправності Помісних Церков. Римські патріархи визнавалися лише «першими серед рівних» - з поваги до колишньої першості Риму як столиці світової імперії. Останнє і стало спокусою для римських єпископів, які з цієї формальної «першості в честі» почали виводити своє право на світову релігійно-політичну гегемонію. Але це вже суто язичницький підхід, не сумісний з християнством. 

- Але ж Христос заповідав апостолам не брати прикладу із земних царів?

 

- У випадку з Римом, на жаль, це сталося. Проблема в тім, що для римських язичників віками їхнє місто було язичницьким світовим сакральним центром, який вони обожествляли, вважали «священним». Такі настрої серед римлян були настільки міцними, що навіть після прийняття християнства подолати їх було неможливо. Це вплинуло й на особливий світогляд римського духовенства. Аби приховати такі неоязичницькі претензії на світський спадок і владу світової язичницької імперії, було вигадано міф, що Рим є «апостольською столицею», «містом святого Петра». Проте апостол Петро ніколи не був єпископом власне Риму. Він навіть не проповідував серед язичників, а лише серед юдеїв. І те, що Петро був страчений у Римі, зовсім не означає, що це є «престол святого Петра». Якщо так підходити, то справжньою духовно-історичною Апостольською столицею є Ієрусалим, де проповідував, здійснював місію вселенського спасіння, Воскрес і Вознісся Ісус Христос, де на П'ятидесятницю зійшов Дух Святий на апостолів і була заснована Церква Христова, і звідки апостоли розійшлися по всьому світу з євангельською проповіддю. Ось де справжня Sedes Apostolica. Проте єрусалимські патріархи, маючи значно більше легітимних підстав, ніколи не претендували на якусь виключну першість і главенство в християнському світі. А от римські патріархи, намагаючись відродити значимість Риму як світового матеріально-політичного центру, претендували… Через що і спричинилося розділення між Церквами.

- Чи існували інші причини, які привели до розділення в Церкві, окрім посягань пап на владу?

 

- До цього додалися ще й догматично-віровизнальні відхилення та нововведення, які з'явилися в Римській Церкві. Римські патріархи, які спокусилися світською владою та світовою гегемонією, почали запроваджувати й інші відхилення від істини, несумісні з християнським віровченням. Одним з таких нововведень є проголошення звичайних грішних людей – римських патріархів «намісниками Христа на землі», а згодом ще й «непогрішимими» або «непомильними». По суті, це успадкування язичницької традиції обожнення римських цезарів. Оскільки їхні повноваження, по суті, було привласнено римськими патріархами-папами, то слідом було й перейнято наділення римських пап такими ж язичницько-сакральними якостями, як «намісник Бога на землі», «непогрішимий», «непомильний». Це все прояви давнього римського язичництва, які, на жаль, завуальовано збереглися в Римській Церкві.

Інше нововведення – єретичний догмат «феліокве», що поширився у Західній Церкві через приєднання до неї в Іспанії вест-готських єретиків-аріан. Ця єресь феліокве спочатку була затверджена на місцевому Толендському Соборі в Іспанії (589 р.), а згодом, отримавши значне поширення по всьому Заходу, за Карла Великого в 809 році була офіційно затверджена на Ахенському Соборі. Проте, під тиском Східних Церков, вона так і не була тоді остаточно запроваджена на офіційному рівні. За святого патріарха Фотія на Соборах 867 та 879 років цей догмат був офіційно засуджений як єресь. Та, попри це, Західна Церква все одно так і не відмовилася від нього, а в 1014 р. за папи Бенедикта VIII остаточно затвердила його у Символі віри. 

Мали місце у Римській Церкві й інші відхилення та нововведення, які було соборно засуджено ще в 867 р. на Всеправославному Соборі в Константинополі, за участі представників усіх Східних Церков. З нагоди цього Собору в Окружному посланні святого Фотія до східних патріархів якраз згадується про хрещення ним Русі та заснування Руської єпархії. Тож, як бачимо, Русь вже тоді визначилася зі своїм вибором між Константинополем і Римом. За Ольги та Володимира цей вибір було вкотре і остаточно потверджено.

- Отже, фактичний поділ так би мовити, на Східну та Західну Церкву і справді відбувся набагато раніш за 1054 рік? І обираючи Константинополь київські князі автоматично приєднувалися до рішень соборів, які засуджували римські "нововведення" як єресі?

 

- По суті, так. Подумайте самі, про яку «єдність» йдеться, коли, наприклад, святий Фотій в IX ст. посилає до Моравії свв. Кирила і Мефодія, які розвивають там православну християнську місію та церковну організацію, а згодом приходять латинські єпископи і все знищують, насильно переводячи православних на латинський обряд. Те ж саме відбувається і в Болгарії, де латиняни в IX ст. навіть заново перехрещували новонавернених православних болгар. Ще раніше Рим повністю знищив Кельтську Православну Церкву. Таких прикладів чимало. Подібне до цього вони прагнули вчинити і в Київській Русі, та з того нічого не вийшло. І за св. Ольги, і за св. Володимира, і за пізніших київських православних володарів західні місіонери поверталися з Русі ні з чим. Русь-Україна завжди твердо трималася православного вибору своїх отців-хрестителів.

- А що Ви можете сказати про Флорентійську Унію? Нещодавно глава УГКЦ архієпископ Святослав (Шевчук) заявив про плани віднайти і перенести до Києва прах учасника цього Собору митрополита Ісидора? 

 

- Щодо Флорентійської унії, то це була передсмертна агонія купки константинопольської знаті на чолі з Палеологами, яка не була підтримана ані грецьким народом, ані Церквою. По суті, Флорентійська унія – це політична фікція, яка не змогла реалізуватися на ділі ані в Греції, ані на Русі, через що вона досить скоро і вмерла невдовзі після проголошення, так і не встигши дати хоч якихось плодів. 

З тогочасних хронік відомо, що мешканці Константинополя просто відмовлялися ходити до храмів, де поминали патріарха-уніата. Ті храми були пустими. Крім того, на Всеправославному Соборі в Єрусалимі 1443 р. Патріархи Єрусалимський, Антіохійський та Олександрійський піддали Флорентійську унію та її ініціаторів анафемі. Цей крок східних патріархів було підтримано Помісними Церквами Сербською, Болгарською та Іверійською (Грузинською), а Молдо-Валаська митрополія вийшла з підпорядкування уніатському грецькому патріарху і перейшли до православного Охридського патріархату в Болгарії. 

Не прижилася тоді унія ані в Московії, ані в Україні. А в Константинополі, на новому Всеправославному Соборі 1450 року східні патріархи ще раз піддали анафемі Флорентійську унію та засудили уніатського патріарха Григорія Мамму. Після захоплення турками Константинополя в 1453 р. унія втретє була піддана анафемі за Константинопольського патріарха Геннадія Схоларія.

- Тричі піддана анафемі на Всеправославних Соборах. Це, мабуть, дуже серйозне засудження Православною Церквою такого явища, як унія. 

 

- Так. Але ця унія не мала підтримки не тільки серед Східних Церков. Вона не мали підтримки навіть в значній частині католицької Європи. Адже саме у цей час Римо-Католицька Церква була розколота на дві частини і мала одночасно одразу двох римських пап - Євгена IV і Фелікса V. Останнього підтримували монархи Франції та Німеччини. Слідом за ними і Литва з Польщею на початку більше схилялися до обраного на Базельському Соборі (1431-1449) римського папи Фелікса V (в історії відомий як «антипапа»), який так само піддав анафемі Флорентійський собор та підписану на ньому унію. Тож вона фактично не мала поширення, зокрема і в Україні.

- Яка ваша думка щодо ідеї перепоховання в Україні праху учасника Флорентійського собору митр. Ісидора?

 

- Це є чимось штучним, історично необґрунтованим. Якийсь порожній піар. До того ж праху його не знайдено. Тож про що мова? Крім того, Ісидор фактично не мав жодного відношення до України. Це був грек, зовсім чужий києворуській (українській) духовній традиції. У Києві він був всього один чи два рази, і то проїздом. Власне, до Києва він ніколи і не мав жодного відношення, окрім штучної назви у титулі, яку на той час носили всі московські митрополити. 

Це був московський митрополит, який прагнув закріпитися саме в Москві і віддано служив московським політичним інтересам, допоки московський князь в 1441 р. не відправив його в монастир, а Архієрейський Собор нізверг із сану. Але і після цього Ісидор не переїздить до Києва, який він ніколи не любив і не шанував. Невдовзі після вигнання з Москви він переїздить до Риму, де стає кардиналом і римським легатом, а в 1458 р. був фіктивно проголошений ще й латинським «патріархом» для греків. У Римі він і провів свій останок життя, де й помер чи то в 1463, чи то в 1472 році. Замість себе до Києва він прислав митр. Григорія Болгарина (1458-1473), який остаточно зліквідував в Україні фіктивні залишки Флорентійської унії, не підтримуваної в народі, і повернув Київську Митрополію під омофор православного Константинопольського патріархату. 

Додам, що саме митрополит Григорій Болгарин мав би бути взірцем і прикладом у наслідуванні для сучасних греко-католиків. Він був людиною праведного життя і щиро служив Богу й Україні. А Ісидор для України зовсім чужий, як і Україна для нього. До того ж він ніколи не заповідав ховати його у Києві. Він жив, спочив і був похований там, де він бажав – у Римі. Тож який сенс тепер, через майже 600 років, шукати його останки невідомо де у Римі й чинити над ними наругу, аби проти його заповітів перевозити в чужу і невідому для нього країну?

- Тож спроби сучасних ідеологів УГКЦ опертися на спадщину Флорентійської унії наперед провальні?

 

- Так, а про яку спадщину йдеться? Її немає. Я вже казав, що Флорентійська унія була політичною фікцією, яка померла невдовзі по народженні, не лишивши по собі жодних плодів. До того ж, чесно кажучи, я не зовсім розумію, яке відношення УГКЦ має до Флорентійської унії та Ісидора? Ані спадково, ані історично УГКЦ, яка була створена з ініціативи польської корони на Берестейському соборі 1596 р., жодного відношення не має до Флорентійського собору латинян і греків 1439 р. 

Мало того, що грек Ісидор був московським митрополитом і жодного відношення не мав до України, так і його новостворена організація не отримала реальних життєвих проявів чи форм, не залишивши по собі в Україні жодних спадкоємців. Берестейська унія приймалася вже за інших історичних обставин, на інших умовах та іншими людьми, з ініціативи окупаційної польської влади. То при чому ж тут УГКЦ до подій у Флоренції? 

Я не знаю, можливо УГКЦ цим хоче довести свою спадковість не від київської, а від московської митрополії, де Ісидор був митрополитом? Але тоді главі УГКЦ треба говорити про свій спадок від московської традиції… 

- Чому вони тоді вдаються до такої плутанини?

 

- Я не маю нічого проти того, що греко-католики намагаються з власного боку осмислювати історію. Але при цьому, не розумію, навіщо тут вдаватися до маніпуляцій та перекручень історичних фактів? Усе це дає привід думати, що в УГКЦ присутня ідеологічна криза, адже вона не має в Україні духовно-історичного підґрунтя раніше за 1596 рік. УГКЦ не може виводи себе ані від Оскольдового Хрещення, ані від Володимирового Хрещення Русі, адже виникла лише 400 років тому. Ось окремі ідеологи й намагаються фіктивно "удревнити" свою історію хоча б років на 150, штучно перенісши своє заснування від Рогози і Потія до Ісидора Московського. Незрозуміло тільки, навіщо це потрібно? УГКЦ справді відносно молода конфесія, яка має лише 400-літню історію. Тож навіщо соромитись свого молодого віку? Навіщо його собі штучно завищувати? Ті ж протестантські церкви, що постали в Європі приблизно у цей же час, не вигадують собі старший вік… Тут так само треба чесно говорити про своє минуле, не вдаючися до гламурних міфологем, переписування історії та претензій на чужу спадщину. Тоді це нормально сприйматиметься всіма. А так, окрім здивування, не викликає іншого сприйняття.

- На Вашу думку, наскільки взагалі є обґрунтованими заяви сучасних греко-католиків про так зване «повернення» на історичну Київську кафедру? 

 

- Я читав нещодавню статтю декана гуманітарного факультету УКУ пана Ігоря Скочиляса під назвою «Київ як столиця Київської унійної митрополії». Там на прикладі досить незначного відрізку часу, коли за допомоги польської окупаційної влади уніати тимчасово володіли у Києві православними храмами, здійснюється спроба ідеологічно обґрунтувати претензії УГКЦ на київський православний кафедральний собор Святої Софії та ідею, що Київ був «духовним центром» унії. 

Мені було цікаво, на що ж автор буде посилатися в такому обґрунтуванні? Виявляється, на універсали і грамоти польської окупаційної влади… Ось лише початок цієї статті: «2 грудня 1597 р., 23 серпня і 2 жовтня 1599 р. польський король Жигмунд III видав для духовенства східного обряду в Києві, місцевого магістрату й міщан грамоти про послух і підлеглість предстоятелеві Унійної Церкви. На офіційному державному рівні Речі Посполитої статус Свято-Софійського собору як катедри унійних митрополитів підтверджено в липні 1600 р.».

У цих словах розкривається вся «легітимність» таких претензій на київські православні святині. Нічого іншого, окрім документів польської окупаційної влади, нема і бути не може. Якщо подивитись на історичні факти, то побачимо, що унія виникла не через бажання української пастви, а через бажання польського короля та вислужування перед ним окремих церковних ієрархів, які прагнули власного матеріального збагачення та зрівняння в правах з римо-католицькими біскупами. Адже православні в католицькій Речі Посполитій були безправними. Аби не зазнавати утисків та мати однакові права і привілеї з католиками, деякі православні і погодилися на вимогу польського короля щодо унії.

Матеріальний чинник і вислуговування перед «князями світу цього» - головна причина більшості зрад, зокрема й 1596 року. Саме так сприйняв український народ Берестейську унію, розпочавши відчайдушний спротив від Перемишля і Львова до Києва і Чернігова. І якби не насильницьке втручання польської окупаційної влади, то за уніатами іще тоді не лишилося би більшості храмів. Ці храми силоміць відбиралися від православних. Та народ, навіть після їх відібрання, переважно відмовлявся ходити до уніатів. Яскравий приклад – собор Святої Софії у Києві. Після захоплення уніатами він фактично прийшов у запустіння, бо кияни його оминали. У такому стані він стояв, допоки місцеві православні мешканці знов не повернули його собі, заново відбудувавши з руїн. Не було навіть якихось серйозних сутичок. 

- Так дехто закидає, що, мовляв, православні відібрали в уніатів київські храми 400 років тому.

 

- «Кафедру унійної митрополії» у Києві з боку уніатів просто не було кому боронити, бо й самих уніатів майже не було у Києві. Кияни переважно лишалися православними, тоді як їхні храми польська влада штучно утримувала за уніатськими священиками. От і вся «легітимізація» претензій на одвічні православні святині Києва. Вона трималася виключно на силі указів польського короля. Це, знаєте, майже те саме, якби комуністи тепер стали вимагати передати храми у їхнє користування на підставі того, що в совєтські часи вони їх силоміць перетворювали на «пролетарські клуби».

- Але тепер часи змінилися, немає ні польської окупаційної влади, а УГКЦ все ж хоче застовбити собі місце в столиці? Перед законом сьогодні усі конфесії в Україні рівні, але дехто вважає, що подібна рівність існує і перед історією.

 

- Звісно, прикрі негаразди минулого не означають, що православні кияни мають забороняти сучасним греко-католикам діяльність у Києві. Зараз інші часи. УГКЦ, як і інші конфесії, повинна мати з усіма рівні права і свободи на вільний розвиток та діяльність. Їхні права і свободи мають захищатися перед законом однаково з іншими. 

Але, водночас, не можна погодитись, коли окремі греко-католицькі ідеологи починають заперечувати чи переписувати нашу історію, претендувати на наші одвічні православні святині, вигадувати нові міфологеми та нав'язувати їх суспільству за допомогою піару. Це неприпустимо. Ми повинні бути чесними один перед одним, зокрема й в оцінці минулого. 

Згідно закону, в УГКЦ, звісно, є повне право тримати свій центр і в Києві. Але такий центр тут має лише восьмирічну історію, з 2005 року, і аж ніяк не з XVII, чи, тим паче, XV століття. Це треба чесно визнати, не претендуючи на одвічні православні святині та не видаючи бажане за дійсне. Тоді не буде ані критики, ані обурень з боку православних. Інакше, боронь Боже, це може лише знову роздмухувати протистояння і конфлікти, яких в нашій історії і так було вже вдосталь. Тут треба бути дуже обережними.

- Ну а як же з ідеєю, що Київ здавна був «унійним духовним центром»? 

 

- Тут та сама ситуація. Історично це не має під собою ніякого підґрунтя. Можна скільки завгодно вигадувати нові міфологеми, але історична правда від цього не зміниться. А вона полягає у тому, що до 2005 року Київ ніколи не був ані центром осідку уніатських митрополитів, ані «духовним центром» унії. У Києві навіть простих уніатів від заснування унії майже не було. А всі уніатські митрополити тоді оминали Київ, маючи центром свого осідку литовський Вільнюс. Вони ж навіть, після унії, де-факто і не були київськими митрополитами, маючи лише формальну згадку про Київ у титулі, як колись і московські митрополити. А згодом і цієї згадки зреклися. 

Більше того, відродження в XVII ст. Києва як українського національно-духовного центру відбувалося саме у боротьбі з унією. Це був центр спротиву і боротьби проти полонізації та покатоличення, завдяки чому він, Київ, у цій боротьбі і поновив свій провідний духовно-національний статус, втрачений після занепаду Київської Русі.

- Виходить так, що Київ піднявся як український духовний центр завдяки православному відродженню? 

 

- Однозначно. Київ відродився в XVII ст. як властивий духовний, культурний і політичний центр України, завдяки виключно православним братствам, духовенству і козацтву. Як і для поляків, для уніатських митрополитів Київ був непривабливим захолустям і «відсталою периферією» Речі Посполитої. Проте, завдяки такій байдужості поляків і уніатів до Києва, за підтримки козацтва православні змогли тут відродити потужний православний центр, розбудувати православні монастирі, храми, братства, школи, академію, друкарню… Можливо саме у цьому контексті уніати й мали певне відношення до відродження Києва як духовного центру. Їхній посилений тиск та репресії проти православних в інших регіонах спричинювали природню міграцію (втечу) православних інтелектуальних сил до «переферійного» Києва, під захист українського козацтва.

- Отже, нема лиха без добра?

 

- Власне, треба віддати належне, саме завдяки насильницькому нав'язуванню унії в народі й відбулося пробудження з довготривалої сплячки, його прокинення до творчої надактивності та національно-релігійної визвольної боротьби, яка від початку відбувалася під гаслами оборони старожитної православної віри. 

Унія виявилась закономірним наслідком довготривалого духовного занепаду в нашому народі. Вона розколола його на два ворогуючі табори. Але водночас її насильницьке запровадження спричинило до небувалого прокинення народу зі сплячки, його творчої самоконцентрації, самовизначення і активності. До нового сплеску, який згодом спричинив до перевороту всього подальшого ходу історії в цілій Європі. Напевно, без Берестейської унії і тих трагічних подій, що вона викликала, відродження, самоорганізації та самоствердження українсько-козацького народу не відбулось би. 

Та варто відзначити, що сталося все це не завдяки, а наперекір унії. За її допомогою поляки сподівалися окатоличити та ополячити українців, а в результаті, на свою голову збудили бурю, що згодом стерла з поверхні і саму Річ Посполиту. У тій небаченій, довготривалій і саможертовній боротьбі проти асиміляції, опольщення та окатоличення наші пращури не тільки відстояли свою свободу і православну віру, але й остаточно самоствердились як окремий народ – козацько-український, духовним центром якого і був стародавній Київ або «другий Єрусалим», як його шанобливо називали православні українці.

- Сергію, чи не вбачаєте Ви намагання з боку певних кіл, зокрема в УГКЦ зробити ревізію української історії – церковної і не тільки?

 

- На жаль, така тенденція справді простежується. Про це я вже значною мірою сказав. Коли якась політична чи релігійна інституція не має під собою достатнього духовно-історичного підґрунтя, вона намагається компенсувати це шляхом переписування історії штучно підганяючи історичні факти під певні, наперед визначені ідеологеми. Цим займалися ідеологи польські та московські, згодом совєтські, тепер от грішать і окремі греко-католицькі автори. 

Здійснюється спроба під кутом унійної ідеології переглянути й переписати українську історію, применшити провідну роль українського козацтва в національно-визвольній боротьбі проти польського гніту, знівелювати релігійний чинник такої боротьби. На противагу козацтву протиставляються спольщені та покатоличені шляхтичі, які насправді навіть соромилися своєї «хлопської» мови й говорили переважно польською чи латиною. Це стосується і переважної більшості унійної ієрархії, яка відгороджувалася від власного народу кордонами озброєних польських жовнірів. У той час уніатські провідники не були з народом, а народ не був з уніатами. Більше того, народ як раз і повстав проти насильницького, проти його волі нав’язування йому унії. 

- Тобто це не було лише таке собі полемічне протистояння на рівні «дискусій в студії Шустера»?

 

- Це була боротьба не тільки на життя, але й на смерть. Повстання і жахи братовбивчої війни як раз були наслідком тих дій з боку уніатів, які опиралися на військово-репресивну підтримку поляків. Заперечувати це – значить лукавити. Греко-католики мають визнати гріх своїх попередників щодо нищення в XVII-XVIII ст. православних українців, а не сліпо заперечувати це та штучно переписувати історію. 

І тим паче не варто заперечувати героїзм і значимість козацтва в боротьбі за національно-релігійне визволення. Це була саме національно-релігійна боротьба. Наші пращури-козаки саможертовно віддавали своє життя, тисячами проливали кров за волю України та рідну православну віру. Цю пам’ять в нас не змогли витравити протягом століть ні польські, ні російські, ні совєтські пропагандисти. Тож, тим паче, не зможуть пере форматувати її і окремі сучасні автори. Ця пам’ять для нас свята, вона в наших генах і в нашій землі, рясно политій їхньою мученицькою кров’ю.

- Є ще один контроверсійний історичний персонаж. На Вашу думку, «святий» Йосафат Кунцевич, хто він? Уніатська література представляла його, як жертву православних фанатиків, а теперішній глава УГКЦ називає його взірцем для пастирів?

 

- Мені й самому хотілося б зрозуміти, «мучеником» від кого є Йосафат Кунцевич? От є мученики, що постраждали за християнську віру від римських імператорів-язичників, від безбожно-комуністичного режиму, від нацистських окупантів. А Йосафат Кунцевич від кого? Від власного народу? Від власної пастви? Сором мати «мучеників» від власного народу і власної пастви… 

Це нагадує, як комуністи намагалися робити «героями» і «мучениками» своїх вірних блазнів, що збройною рукою накидали нашому народові догми комунізму і через спротив «темного», «одурманеного» люду загинули… Перепрошую, але це те саме. Кунцевич був агентом польської окупаційної влади, нав’язував її плани нашому народові, силоміць відбирав православні храми і примушував православних приставати до унії. Він очолював жахливі репресивні акції проти православних, здійснювані за допомогою польських окупантів. Були десятки погромів православних. І все те з вини саме Кунцевича. 

- Певно, що таким «святим» не варто пишатися, а, навпаки, соромитися його діями?

 

- Знаєте, зараз навіть комуністи, хоча б на зовні, не пишаються своєю колишньою репресивною антирелігійною політикою. А тут навпаки… Кунцевич намагався репресивними засобами змусити православну паству перейти в унію, але замість цього спровокував народне збурення, яке вилилося в трагічне кровопролиття, жертвою якого опинився і він сам. В УГКЦ мали б соромитись, що в їхній історії були такі випадки. А замість цього Кунцевич проголошується «святим», і нинішній глава УГКЦ називає його «взірцем для пастирів». У чому «взірцем», у репресіях проти православних?


Я знаю, що багатьох православних справді стривожили слова глави УГКЦ, коли він нещодавно заявив буквально наступне: «Коли ми (УГКЦ, – ПО.) хочемо сьогодні запитати себе про ідентичність нашої Церкви, чи взагалі, Східних Католицьких Церков, і про ту місію, яку ми сьогодні маємо у християнському світі, знову ж таки, святий Йосафат є для нас прикладом і дорогою, якою ми маємо йти».

Насправді, це просто жах. По суті, цим глава УГКЦ публічно визнає, що шляхом і прикладом їхньої місії й ідентичності є насильницьке покатоличення православних українців, брутальна експансіоністська та репресивна антиправославна діяльність… Замість визнання і виправлення помилок минулого, в УГКЦ відбувається їхня догматизація, а заодно й «освячення» гонінь і репресій проти православних українців. Оце і весь екуменізм… 

Того, хто все життя боровся з власним народом, вважав його «бидлом», душив і мучив, тепер роблять «національним героєм» і прикладом для наслідування. Щось в УГКЦ не те відбувається… І якщо саме Кунцевич є уособленням і прикладом ідентичності УГКЦ, то щось там не те з тією самоідентифікацією.

Наша історія надто багато має трагічних сторінок. І така спадщина аж ніяк не сприятиме примиренню і зближенню між православними і греко-католиками. Православні ніколи не зможуть визнати «святості» ката власних батьків. І виставляння в УГКЦ на знамена таких суперечливих постатей, як Кунцевич, тільки поглиблюють існуючі в Україні протиріччя та розбіжності. Тому, коли архієпископ Святослав Шевчук заявляє, що «постать святого Йосафата може об’єднати всі Церкви в Україні», то це викликає, щонайменше, велике здивування. Це або наївність і нерозуміння, або свідома провокація. Якщо це і є той хвалений екуменізм УГКЦ, то боронь Боже нас від таких «екуменічних лабораторій» та «експериментів». Подібні «експерименти» Кунцевичів в XVII ст. спричинили до зворотнього спротиву та громадянської війни. Невже ми хочемо до цього повернути Україну і в ХХІ столітті? Не дай Бог.

- Отже, поряд з розпіареними екуменічними заходами бачимо все більше не екуменічних жестів з боку українських греко-католиків. На Вашу думку, що візьме гору - курс прозелітизму та експансії, чи шляхи пошуку повернення до православного джерела та об’єднання в єдину Помісну Православну Церкву з центром у Києві?

 

-В УГКЦ завжди було і є серед простої пастви прагнення до об’єднання з православними українцями. Особливо яскраво це почало проявлятися у Західній Україні в 1930-ті роки. Проте, на жаль, брутальне втручання у цей природній процес спочатку польської окупаційної, а потім богоборчо-комуністичної системи в 1940-ві рр., спроби перехопити й використати його у власних антиукраїнських інтересах, насильства і репресії НКВД-КГБ проти галицького духовенства під удаваним прикриттям іменем «православ’я» (точніше «совєтського правослв’я»), заглушили цей процес у самому зародку. Там, де в 1930-ті роки спостерігалось природнє, добровільне й щире прагнення греко-католиків до повернення до одвічних українських православних першоджерел та єднання з православними українцями, після примусового втручання окупаційної богоборчо-комуністечної системи почався також природній спротив… Таким чином комуністи під православ’я в Україні заклали міну сповільненої дії, яка ще довго заважатиме його відродженню та єднанню як ззовні, так і з середини.

Але поступово цей совєтський спадок таки долається. І зараз ми бачимо, як серед простих греко-католиків знову пробуджується прагнення долучитися до українських православних першоджерел. Це природній процес. Але, на жаль, як видно, провід УГКЦ не дуже зацікавлений у цьому. Тому й здійснюються спроби подолати внутрішню кризу самоідентифікації та за допомогою піару актуалізувати й оновити старі ідеологеми. Останні месиджі окремих ідеологів УГКЦ як раз підтверджують це. З їхнього боку, на жаль, не спостерігається згаданого Вами пошуку православних першоджерел та єднання з православними. Навпаки, це спроба відгорнути у бік навіть інших людей від такого пошуку. Особливо серед пастви. Усе це нівелює мрії багатьох українців про об’єднання в єдиній Помісній Православній Церкві. По суті, замість православної ідеї єднання навколо самостійної Помісної Церкви, в УГКЦ зараз розробляється оновлена, альтернативна ідея єднання навколо т.зв. «київського унійного центру», залежного від чужого українцям Риму. Це спроба підміни православної києвоцентричної перспектви єдиної Помісної Церкви ідеєю оновленої унії, з використанням популярної києвоцентричної риторики. При вдало розкрученій піар-компанії вона може мати певну прихильність у суспільстві, навіть когось переманити з православ’я в унію. Але це не буде правдою. Це лише продуманий піар-проект. Такі речі ще ніколи не були тривкими. Вони можуть мати лише тимчасовий успіх, але в більш довготривалій перспективі наперед приречені на поразку.

- Отже, публічні заяви про єднання Церков не підтверджені діями?

 

- На жаль, поки що в проводі УГКЦ не видно реальних тенденцій до поєднання з православними українцями в єдиній Помісній Православній Церкві. Серед пастви є, а серед проводу – ні. Навпаки, відбувається конкуренція ідеологій, «перетягування ковдри», вироблення і протиставлення православній ідеї власної… Відбувається певна боротьба за паству, за сфери впливу. І гасла «екуменізму» є тим маркетинговим рішенням, яке зазвичай використовують для суспільних маніпуляцій. Все це, на жаль, поки що нагадує більше банальний прозелітизм, аніж реальне прагнення дієвого діалогу, єднання з православними українцями та подолання трагічного розділення українського народу на релігійному ґрунті. Заклики УГКЦ до наслідування прикладу Йосафата Кунцевича, догматизація та освячення його експансіоністської та антиправославної репресивної діяльності, нове обґрунтування претензій на одвічні православні святині, зокрема й на собор Святої Софії у Києві, або розкрутка міфу, що Київ є одвічним «унійним центром», на жаль, це тільки підтверджують.


- Дуже часто у нас прийнято протиставляти розділеності між православними єдності католиків. Чи насправді УГКЦ є такою єдиною й «глобальною», як про це пишуть окремі ЗМІ?

 

- По-перше, давайте визначимося, що таке єдність? У нас зазвичай прийнято розуміти під єдністю юридично-адміністративну підлеглість якомусь конкретному земному начальству, адміністрації. Але це не християнський підхід. Це якраз вплив римо-католицизму, де внутрішня духовна єдність підмінюється зовнішньо-адміністративною єдністю та підпорядкуванням одній земній людині. І ми припускаємось великої помилки, коли думаємо, що відродження Церкви і духовності проявляються у зовнішньо-матеріальних речах, зміцненні церковної адміністративно-організаційної структури та її матеріальних засобів. У «докостянтинову епоху» першохристиянська Церква, позбавлена державної підтримки та опіки, єдналась не навколо зовнішніх адміністративних інститутів і центрів, а навколо духовно-євхаристійної спільності у вірі, при збереженні соборності і водночас самоуправлінні християнських громад. Ось ідеал християнської єдності.

- Отже, православ’я робить наголос на єдності внутрішній, а католицизм на адміністративній?

 

- Якось я був у Белграді у гостях у відомого православного богослова, учня святого Іустина Поповича – єпископа Рашко-Призренського Артемія (Радославлевича). Йому вже за 80 років. Це справжній подвижник й аскет. На моє сітування, що православні розпорошені, він відповів дуже просто, що це не православний підхід. Адже в православ’ї найперше значення має єдність не адміністративна, а духовна, у вірі та істині. Ось до якої єдності перш за все необхідно прагнути православним, а не сліпо наслідувати римо-католицьку модель юридично-адміністративної підпорядкованості. Таку позицію владики Артемія я цілком поділяю.

Що ж стосується Вашого питання щодо УГКЦ, то там також не все так злагоджено й одностайно. Однією з найбільших проблем УГКЦ в Україні є повна відокремленість від неї Мукачівської єпархії ГКЦ, яку зараз очолює єпископ Мілан Шашик. Ця закарпатська єпархія – самостійна «помісна» греко-католицька Церква, що не входить до складу УГКЦ і підкоряється безпосередньо Ватикану. Нині в єпархії налічується понад 300 парафій. Ця самостійна ГКЦ категорично відмовляється приєднуватися на правах автономії до УГКЦ і не визнає претензій її лідерів на звання «патріархів». Таким чином, наразі на території України легально діють дві помісні греко-католицькі Церкви, незалежних одна від одної. 

Крім того, незалежно від УГКЦ і Мукачівської єпархії ГКЦ в США існує також окрема «Русинська греко-католицька церква» (РГКЦ). 

Також до складу УГКЦ не входять численні українські греко-католики в Словаччині, Чехії, Угорщини і Румунії. У цих країнах існують незалежні від УГКЦ помісні греко-католицькі церкви, що безпосередньо підкоряються Риму: Словацька ГКЦ, Чеський екзархат ГКЦ, Угорська ГКЦ і Румунська ГКЦ. Подібна відсутність єдності серед українських греко-католиків є однією з перешкод для отримання УГКЦ статусу патріархату. 

- Але ж поміж уніатів існують ще й неофіційні течії та розколи… 

 

- Так, окрім цього, із середовища самої УГКЦ також утворилися певні розколи і секти. Наприклад, таємні греко-католицькі єпископи Михайло Осідач та Йосафат Василь Коваців, без погодження з керівництвом УГКЦ, в 2008 році нарукополагали цілу «альтернативну ієрархію», утворивши так звану «Українську правовірну греко-католицьку церкву» (УПГКЦ), відому як «секта догналітів» (по імені її нинішнього очільника – «патріарха» Іллі Антоніна Догнала). Наразі ця течія налічує понад десяток анархічних єпископів, які діють в Галичині і вважають провід УГКЦ «відступницьким від істинної католицької віри». 

Окремо діє на Львівщині малочисельна т.зв. «Українська греко-католицька церква Старої Традиції» (УГКЦ-СТ), яку очолює архієпископ Василь Теодозій Івашків. 

Ще інша течія – «лефевристи», які об’єднані навколо традиціоналістського «Братства Йосафата Кунцевича», що відкололося від УГКЦ наприкінці 1990-х рр. До цієї течії належить більше десятка греко-католицьких священиків, які прагнуть максимально латинізувати обряд і також вважають керівництво УГКЦ «відступницьким від католицької віри». 

Існують в середовищі УГКЦ й відверто сектантські течії. Зокрема – «покутники» на Івано-Франківщині. Ця секта була утворена в 1950-ті рр. підпільними греко-католицькими священиками Ігнатом Солтисом та Антоном Поточняком. В 1973 році о. Ігнат Солтис проголосив себе «Папою Римським Петром ІІ». Він вчив, що Ватикан відпав від «істинного католицтва», що там воцарився «антихрист» і що в Україні постане«Новий Рим»

Інша секта в середовищі УГКЦ виникла й діє на Тернопіллі. Самі себе вони називають «Українська свята греко-католицька церква» (УСГКЦ), але більше відомі як «секта співунів» чи «Вірний останок». Виникла вона в Тернополі на Співочому полі, де начебто біля джерела сектантами було отримано «одкровення» від Діви Марії. Виводячи своє походження від підпільної УГКЦ, ці сектанти вчать, що Богородиця є подателькою Духа Святого і ставлять її в один ряд з Пресвятою Трійцею.

- Отже, українці просто мало поінформовані. Виявляється, що у внутрішньому житті УГКЦ достатньо різних протиріч і ситуація далека від удаваної монолітності?

 

- Як і в будь-якій сучасній багаточисельній конфесії, в середовищі УГКЦ також відбуваються неоднорідні процеси, які не завжди є такими легкими. Просто вони менш помітні стороннім спостерігачам, особливо на Сході. Та й в самій УГКЦ про це не дуже люблять говорити. 

Можливо, активні спроби просування на Схід якраз і є однією із спроб компенсувати ці внутрішні проблеми за рахунок новонаверненої пастви на Сході. Адже, якщо УГКЦ і далі діятиме лише в межах історично-традиційної Галицької Митрополії, її неодмінно будуть поглинати внутрішні суперечки. У такій ситуації маркетингова тактика вимагає розширення поля діяльності за межами традиційних територій.

- Що у такій ситуації робити православним в Україні?

 

- Безумовно, це виклик для православних, який, як і 400 років тому, дає їм шанс знову вирватися з внутрішньої кризи і творчо-духовної сплячки на нову височінь. Просуванню унії на Схід православні, як і 400 років тому, можуть протиставити лише власну творчу самоактивізацію та самооновлення, створення якісних православних шкіл, братств, місій, посилення катехизаторської, просвітницько-євангелізаційної роботи з молоддю та соціального служіння. Тому не варто боятися цього виклику. Треба адекватно його сприймати і діяти. 

А головне, починати «з низів» самооздоровлювати та самоочищувати Православну Церкву від неприродніх їй нашарувань совєтського та постсовєтського спадку. Адже ті, нав’язані ще за часів атеїзму «совєтські культпрацівники», не спроможні давати адекватні духовні відповіді на виклики часу. Це стосується усіх без винятку українських православних юрисдикцій. Православна Церква має позбутися, «очиститися» від цього, як це було після Берестейського собору 1596 р. Потрібні нові, морально незаплямовані духовні провідники. Тільки тоді Православна Церква зможе поновити і єдність, і свій авторитет та вплив у суспільстві. 

У цьому відношенні є чому повчитися і від сусідів, тієї ж УГКЦ, яка досить швидко змогла подолати внутрішні кризи та самооновитися, давши нових, енергійних провідників. Православним так само треба пройти шлях внутрішнього самооновлення, очищення від «совєтського спадку» та відродження на ґрунті власних тисячолітніх духовно-національних святоотцівських надбань. 

Спілкувався редактор сайту «Православний Оглядач» о. Андрій Толстой

 

 

         pravoslavnews.com.ua

 




Создан 27 авг 2013



 

cerkva-snt.at.ua сайт диякона Ігоря Луцана Свято-Духівський храм УПЦ КП м. Дніпропетровськ

 

cerkva.te.ua bogoslov.cv.ua свящ. Богдан Сливка

 

 

ptpl.io.ua: Парафія святих апостолів Петра і Павла м. Кіровоград